***

отак і стається,

що весь твій всесвіт

для когось стає

як шматок ковбасний

і нелюд до всього чужого ласий

ґвалтує твої

        постраждалі землі

отак і буває,

що твою мову

хтось оголошує діалектом,

і суне, одягнений

                у військове

твоїм ще вчора квітучим проспектом…

отак і буває, що друг вчорашній

сьогодні плює на державний прапор,

чекає, що твоя країна ляже,

під того, хто більше за це заплатить…

отак і буває…

 не має бути!

І ти не мовчи, не ховайся в болю!

Знай, що ми сила, коли ми разом!

Серце моє українське – на Сході!

Зимовий ранок

Холодна кава на столі,
Шепоче вітер десь у полі,
Царівна біла на землі розкинула свої долоні,
Одне торкання і усі – у кришталевому полоні.
Кров застига в її володінні,
Крига в душі – залізне тяжіння,
Кожну клітинку пронизує скло,
В кожну частинку воно увійшло,
Тільки звук серця – ледь чутне биття,
Ще одна прірва в книзі життя.
Свідомість порожня, крок – і нема
Болю і смутку. Мужність німа.
Вітер і сніг в божевільнім танку,
Ще один захід зимового ранку.

Автор: Ю. Сковпень

Перший сніг у моєму місті
Нарешті настала зима. Ми так давно чекали на неї. Усі приготувалися до її приходу, але вона, як завжди, прийшла несподівано. Зранку, прокинувшись, я, як зазвичай, подивилася у вікно – і здивувалася. Замість сірої і похмурої осені я побачила білий пейзаж навколо. Вночі, поки всі спали, випав перший сніг. Напевно, він йшов усю ніч, бо його насипало дуже багато. Усе навкруги побіліло: земля, будинки, дерева – увесь світ наче вкрився білим покривалом.
Яка гарна моя вулиця. Я стою біля під`їзду будинку і милуюся нею. Навкруги тиша. Дивишся, дивишся навколо, і дух захоплює від цієї краси. А під ноги собі глянь! Неповторно витончений малюнок створили на білому снігу сліди птахів та людей. Я дивлюсь у вікно – і дух захоплює. Який подарунок природа зробила для нас напередодні Нового року! Мені навіть не віриться, що десь далеко – далеко є такі країни, де люди ніколи не бачили білого, пухнастого снігу, не могли відчути його аромату та свіжості.
Дуже ... Читати далі »

Торба

Я иду с огромной торбой
По бульварной мостовой,
Я провинциал отборный,
Бестолковый, чуть задорный
И немного сам не свой.

В этой торбе безразмерной
Уместилась жизнь моя,
Части скомканной вселенной,
Бытовушной и нетленной –
Все фрагменты бытия.

Здесь соленья, маринады,
Ворох стиранных одежд –
Все, что в этой жизни надо,
Быт и счастия прохлады –
Весь набор больших надежд.

Простыня и покрывало,
Все, что раньше не сбылось,
Все, что мама собирала,
Все, что сердце удержало,
В этой торбе улеглось…

Ни тревоги, ни отдышки,
С грудой милой чепухи
Я бегу почти вприпрыжку,
В торбе будущие книжки
И веселые стихи.

Ну, встречай меня, столица
Распростерто! И легко
Долго мне еще кружиться
И в твоем котле вариться -
До покоя далеко!

Зимовий етюд

Довкола просувалися гори. Земля товстим шаром була вкрита блискучо-голубим снігом. Тут, ніби застиг час. Ані тобі зайвого шуму, ані сміттєзвалища, ані гуркоту машин. Природа так і заманювала у свої обійми.
Знаєш, після напруженого робочого графіка протягом року без вихідних і свят, це ніби ковток свіжого повітря. Зізнаюся, перше що я зробив, коли приїхав в цей засніжений рай – відсипався зо два дні.
Спокій і тиша – ось це ті два ключових слова, які можуть описати моє враження від прожитих два тижня за межами країни. Напередодні приїзду до орендованого будинку я вимкнув телефон, вирішив обірвати будь-які зв’язки із зовнішнім світом, лише час від часу заглядав до Інтернету, аби довідатися як там справи на Україні, – все ж таки звик бути в центрі подій.
Я обожнюю зимню пору. Пам’ятаю, коли ми були дітьми, то варто було з’явитися першому снігу, як ми вже на дворі… Сенька дістає з горіщя заржавілі за літо сані, я клопочуся, аби відшукати лижи – ... Читати далі »

Душі роздвоєність.
Дві половинки
нерівних,
Як любов і нелюбов.
Одна, велика, душу всю займає.
Та, ба, не всю,
Лишає десь місцинку,
де прагне оселитися неспокій.
Він серце їсть,
Він душу так бентежить,
Що сум немов лягає жовтим
листям
На кожен день...
То осінь. Просто осінь.

Бринить мелодія душі - душі обох,
Та сама, наша, з нею ранки я стрічаю,
Бо в нас одна душа - одна на двох,
І де б не був ти - все ще тебе відчуваю…

Я пам’ятаю нас і ті роки,
Коли ти був лиш мій, хоч може й недосяжний,
Не цінували час, бо не могли
Повірити, що разом не назавжди…

Я все стерплю! Лишень би сил дав Бог!
Надій відлуння, сум, бажань пороки,
Вгамую цей туман, жахливий смог
Я перейму, натомість - подарую спокій…

Я почуття зберу у ціле - всі в одно,
В клубок із порцій сліз - кривавих, чистих, справжніх,
Тоді, пізнавши муки, все одно
Щасливою залишусь, вже назавжди…

Я стану тобі другом! Найнайкращим!
І хай там як, я буду поруч, дуже близько,
Мене не проженеш ти, ні! Нізащо!
І хай всі кажуть, що то дуже низько…

Я сходжу з розуму, повільно, непомітно,
Та то не я, а серденько моє,
А зовні - я жива, щас ... Читати далі »