Довкола просувалися гори. Земля товстим шаром була вкрита блискучо-голубим снігом. Тут, ніби застиг час. Ані тобі зайвого шуму, ані сміттєзвалища, ані гуркоту машин. Природа так і заманювала у свої обійми. Знаєш, після напруженого робочого графіка протягом року без вихідних і свят, це ніби ковток свіжого повітря. Зізнаюся, перше що я зробив, коли приїхав в цей засніжений рай – відсипався зо два дні. Спокій і тиша – ось це ті два ключових слова, які можуть описати моє враження від прожитих два тижня за межами країни. Напередодні приїзду до орендованого будинку я вимкнув телефон, вирішив обірвати будь-які зв’язки із зовнішнім світом, лише час від часу заглядав до Інтернету, аби довідатися як там справи на Україні, – все ж таки звик бути в центрі подій. Я обожнюю зимню пору. Пам’ятаю, коли ми були дітьми, то варто було з’явитися першому снігу, як ми вже на дворі… Сенька дістає з горіщя заржавілі за літо сані, я клопочуся, аби відшукати лижи – це як прокляття. Така вже моя карма: ховати, а потім знаходити. Батько мене за це неодноразово пестив по м’якому місці армійським паском. Оскільки ми жили в селі, то місця для розваг нам вистачало: куди не глянь скрізь поля. Але улюбленим місцем чи не кожної дитини залишався Морен яр. Тут круті схили. Отак сідаєш на деко, яке знайшов у бабусі в коморі і гайда з засніженої гори з верху до низу. Коли вже розпашілі як від піднімання вгору, так і швидкого спуску – ми приймали в середину чи не найсмачнішу цукрову пудру, яка була скрізь, куди б не впало око, і яка так вгамовувала спрагу. Але вже сутеніло і час вертатися додому. За Сенькою частенько прибігала мама і тумаками в спину гнала додому – він же в неї єдиний син, єдина опора, тому повинен допомогти вправитися по господарству, розпалити в грубі. Не дійшовши ще до воріт, стріпуєш з себе сніг і думаєш: «От якби мати не помітила, що в мене роздерті штани, а то знову почнеться причитання»…
Споглядаючи, як повільно за вікном кружляє сніг, мені здалося, ніби в далечині я помітив сліди того хлопчини, і мені так захотілося догнати його і заговорити до нього, але він стрімко зник з поля зору. І тільки вітер стрімкими мазками пензлями затушовував грань минулого з майбутнім.
