Треба сказати, що література постмодерну ніколи не була літературою «загалу» і тому,якщо фонових знань замало,то людина не піде далі суто рефлексивного читання. І тому велика кількість людей була обурена цією літературою, вбачаючи тільки велику кількість еротичних сцен та ненормативної лексики. Але насправді зрозуміти твір літератури постмодерну можна лише маючи певний багаж знань.

          Тут доречно буде сказати кілька слів про втілення принципів карнавальної літератури у романі «Рекреації». Згідно з концепцією М. Бахтіна, що дуже яскраво художньо проілюстрована романом «Рекреації», карнавальні дійства «подавали зовсім інший, підкреслено неофіційний аспект світу, людини й людських відносин: вони немовби будувалися по той бік всього офіційного». Адже заперечення офіційної, панівної правди веде за собою утвердження нового, більш прогресивного й вдосконаленого порядку, вважає вчений. Це головний мотив перетворення, воскресіння простежується і в назві роману Андруховича, і в назві основної події твору – Свято Воскресаючого Духу. Отже, заново народитися повинен і цілий світ (зокрема, українська культура), і кожний, хто потрапив на це свято. Відповідно до цих двох рівнів відродження, принцип карнавальності реалізується як в поетиці роману взагалі, так і в конкретних сюжетних епізодах.

          Найяскравіший момент, що допомагає навіть не вельми ерудованому читачу відчути карнавальність романного буття, це, звичайно, опис святкової процессії перебиранців та дій, які відбуваються під час Свята Воскресаючого Духу на головній площі Чортополя, Ринок. Тут доречно зацитувати один фрагмент: «То були Ангели Божі, Цигани, Маври, Козаки, Ведмеді, Спудеї, Чорти, Відьми, Русалки, Пророки, Отці Василіани в чорному, Жиди, Пігмеї, Повії, Улани, Легіонери, Пастушки, Ягнята, Каліки, Божевільні, Прокажені, Паралітики на роздоріжжі, Вбивці, Розбишаки, Турки, Індуси, Січові Стрільці, Волоцюги, Кобзарі, Металісти, Самураї, Дармограї, Сердюки, Олійники, Мамелюки…».

       Таким чином, в карнавальній процесії формується образ нової постколоніальної спільності у вимірах простору і часу. Замість радянського культурного контексту виникають інші контексти, з яких можна черпати культурну енергію.

          Юрій Андрухович заперечує загальноприйняте в нашій літературі зображення талановитої творчої особистості як безгрішного пророка. Такі стереотипи спростовуються.

            Ця загальна ідея у романі розпадається на чотири більш дрібні – за кількістю головних героїв. Чотири лінії складають чотири самостійні підтеми, цікаво сплетених разом, кожна з яких насправді могла б бути окремою темою для роману. Першу лінію уособлює Орест Хомський, з яким пов’язана проблема «митець – свобода». Друга лінія: «митець – проблема смерті», втілена у відношенні зі світом Юрка Немирича. Третій сюжет: «митець – етнос» пов’язаний із Грицем Штундерою. Лінія «митець – соціум» розкривається завдяки образу Ростислава Мартофляка.

      У «Рекреаціях» особистість автора проявляється лише в описових частинах, головна ж увага зосереджена на внутрішніх монологах героїв, з яких, власне, і складається роман. Завдяки оригінальній авторській манері читач то дивиться на події ніби збоку, то «розчиняється» у думках героїв, дивлячись на світ їхніми очима: «І ви разом підносите з бруківки обважнілого Білинкевича…» . Тобто автор не просто описує факт, бо тоді написав би не «ви», а «вони». Він присутній там – це чітко відчувається.

        Отже, особистість автора вплетена у роман, іноді вона з’являється перед читачем (наприклад, в описах), але найчастіше Андрухович імпліцитно сприймається як один з учасників. 

         Також, треба сказати, що усіх героїв автор наділив «значущими прізвищами». Усі вони розшифровані у ґрунтовному дослідженні Ольги Гнатюк: «Деякі значення на перший погляд здаються очевидними та й однозначними, як наприклад, прізвище талановитого поета Мартофляка. Воно виникло як контамінація окреслення постаті з «Енеїди» Котляревського, Мартопляса, який, між іншим, з’являється серед грішників у пеклі <…>. Цікаве прізвище геніального режисера всіх часів і всіх народів Павла Мацапури. Мацапура означає неохайну і незграбну людину, отже, в авторській презентації цього героя вже закладено такий собі оксюморон. Окрім того, це прізвище має свої історичні й літературні корені. У коментарях до «Енеїди» мацапура – це постать, яка мала б викликати жах, позаяк у судових хроніках з XVIII ст. Павло Мацапура значиться як злочинець, що на своїй совісті мав усі гріхи, включаючи людоїдство. У тексті роману натяк на злочини протагоніста Мацапури виринає один раз – під час ранкового обміну думок про неприсутнього режисера, якого безумовно повісять за «ядєніє человєческого мяса» <…>. У цьому контексті геніальний режисер Мацапура – доволі жахна постать «Вождя народу». <…>. Історичні посилання присутні й у прізвищі поета Юрка Немирича». При аналізі цих історичних посилань був помічений дуже цікавий момент гри з читачем, що її веде Андрухович. Це прізвище – з подвійним родоводом. По-перше, Юрій Немирич – автор політичного маніфесту другої половини XVII ст. Але найцікавіше друге: прототип поета – Самійло Немирич. Постать неоднозначна, навіть напівлегендарна, оскільки ніхто ніколи не бачив його свідоцтва про народження, а після його смерті про нього та його розбишацтва забули. Відзначився він тим, що одного разу зґвалтував дівчину, що торгувала пляцками. Тут слід обмовитись, що «пляцки» для жителів Західної України поняття майже сакральне, саме тому ця подія зі зґвалтуванням набула широкого резонансу. За це Самійло був посаджений до вежі, вийшовши з якої, вбив свого суддю. Далі за легендою Немирич закохався, але взаємності не дістав, тому став монахом і тихо вмер у монастирі [История Самийла Немирича]. Саме на тлі цієї історії Андрухович створює гру: сидячи в ресторані, поет Юрко Немирич каже, що «пляцки – то божествене їдло!». Цей момент може пройти повз непідготованого читача, але, безперечно, зупинить на собі увагу того, хто знає тло цієї історії.

              Проте не всі прізвища передбачають автопосилання чи алюзії до інших літературних творів. Є й інші, такі, приміром, як у героя, внутрішнім монологом якого починається роман, а саме – Хомського. І далі: «Хомський стилізує свій зовнішній вигляд на рок-зірку (солодких шістдесятих), ідола молоді. Зовнішності дещо суперечить його цинізм – мабуть, ще одна з численних ролей гоміка, таланта й утішителя дам. Він, мабуть, найбільше зневірений з-посеред героїв; навіть його роман у новелах завершується гротеском апокаліпсису.

        Останнього з головних героїв звати Гриць Штундера. Тут вгадується звукова асоціація зі Степаном Бандерою. Гриць народжений у Караганді і вихований на Донбасі, де його сім’ю вважали поляками. Корінь прізвища Гриця – це «штунда», що в переносному значенні окреслює людину, яка легковажить основні принципи, циніка. Справді, перше враження від знайомства з цим героєм саме таке. Гриць з Юрком Немиричем нагадують пару, неперевершену у своєму нахабстві – Коров’єва і Бегемота з роману Булгакова «Майстер і Маргарита». Це ж він ставить докторові Попелю не зовсім пристойні запитання, нахабно вимагає з нього запрошення в Америку. Але він – єдиний, хто не хоче сидіти за одним столом з гебістом. Це йому автор звелів здійснити подорож у мартирологічну історію околиць Чортополя, звідки походив батько Гриця. Подорож дещо гротескну, але й сповнену жаху, в карнавальному костюмі з іншої епохи, який попри те нагадує про традицію» .

      Тож бачимо, що усі образи мають певну кількість конотативних значень, розшифрувати які можна лише маючи певну літературно-історичну базу. Саме завдяки такій неоднозначності описуваних в романі образів Андрухович вдається до літературної гри з читачем, яка приносить насолоду справжньому поцінувачу.

         Якщо робити загальний редакторський висновок стосовно проаналізованого роману, то слід зазначити, що перше його прочитання справляє не найкраще враження. Може здаватися, що така кількість лайливих слів та брудного натуралізму ображає почуття деяких читачів, і редактор мав би зробити зауваження автору з цього приводу. Але тут слід згадати роботу В.В. Виноградова «Про теорію художньої мови», у якій зазначено: «Хоча стилі художньої літератури в основному мовному матеріалі і орієнтуються на норми загальнолітературної мови, вони разом з тим виявляють тенденцію – при відповідній естетичній і характерологичній вмотивованості – відступати від них, використовуючи внелітературний матеріал. Такі принципи відбору виразів бувають підпорядковані завданням мовної побудови образів персонажів з різного соціального середовища, іноді далекого від носіїв літературної мови». Тож мова та стиль роману не можуть вважатися образливими чи неправильними, бо вони цілком відповідають авторському задуму. Деяка незрозумілість задуму роману витікає тільки з недостатності фонових знань і зникає після знайомства з певною літературою на цю тему. Як видно з попереднього аналізу, у романі дотримано усіх вимог до творів художньої літератури, тож його можна вважати цілком вдалим.