Марія Матіос у «Щоденнику страченої» демонструє елементи психологічного трилера, в якому органічно поєднані сюжет і потік свідомості, детективність розповіді і новелістичний фінал, тілесну чуттєвість і психоаналітику.
«Щоденник страченої» Марії Матіос є щоденником не лише за суттю: він навіть виданий у формі щоденника. А на початок винесені короткі речення-думки, які зустрічаються у самому «Жіночому літописі».
Весь твір з огляду на обрану форму видається таким, що присвячено особистим переживанням, оскільки основний об'єкт оповіді -пристрасть героїні до чоловіка, що досить швидко стала для неї руйнівною, і відтак вона значний час прожила на крихкій межі між життям і смертю або божевіллям.
Героїня Лариса Ковальчук детально нотує у своєму «жіночому літописі» найтонші пориви своєї сутності, найпотаємніші бажання свого серця, яким так і не судилось здійснитись, через жорстокість долі, невблаганність життєвих обставин та нерозуміння з боку оточуючих людей. Жінка повністю зосереджена на самопізнанні, своєму внутрішньому світі. Її серце пошматоване болісним пригадуванням про невиправну помилку минулого – зроблений в молодості аборт, внаслідок чого вона не може відчути радість материнства. Саме тому все єство згорьованої представниці прекрасної статі сповнене неймовірної пустки, тотальної порожнечі, що виникає через почуття провини.
Ми проявили інтерес до цього життя, а ці літерки, написані людиною до життя якого ми виявили цікавість, іноді залишаються в нашому мозку у вигляді вельми розумних думок. Іноді таким чином набувається досвід, а іноді люди залазять в чуже життя виключно через цікавість і вилазять з нього, відповідно, ні з чим. Втім, не винити ж нам за це, в двадцять першому столітті… Адже деякі самі виставляють своє життя на показ.
Тут героїня не розраховувала, що її думки, її життя надалі хтось буде читати. Тому писала все щиро і без фальші. Воно писала і про те, як лежить в обіймах коханого, і як запах м’яти в’їдався в шкіру, і про ненароджених дітей, і про веснянки на спині коханого чоловіка, і про спробу покінчити із собою.
Чоловік Лариси, що незважаючи на рідкісні зустрічі з коханою відчуває сильну пристрасть, боячись емоційної залежності від свого нестримного кохання до цієї фатальної жінки вчиняє жахливий злочин – намагається вбити Ларису, а потім сам викликає лікарів. Натомість Лариса сприймає дві кулі, що прошили її нутро, як «порятунок» і звільнення від своїх власних переживань і думок про коханого.
Опритомнівши в лікарні і дізнавшись від слідчого, що чоловіка звинувачують у навмисному вбивстві, а йому загрожує тривале тюремне ув’язнення, вона прагне переконати правосуддя, що сама спровокувала напад, оскільки перебувала в стані сильного емоційного потрясіння. Все це вона робить для того аби виправдати людину, яку досі кохає. Для цього їй потрібно вижити, щоб дістати щоденник, як доказ свого емоційного стану та виправдання чоловіка. Так у героїні з’являється стимул для продовження свого стражденного життя. Однак, під час судового засідання чоловік стверджує, що в усьому винен лише він, бо й досі кохає її.
Кінець… Може, не самий ідеальний, життєвий кінець. Мені здається, у автора вийшла та сама всесвітня печаль. Книга про вселенської жіночої печалі. Книга про жінку, яка любила, і вона любила, любила до самого кінця.
Письменниця змальовує непересічну драму двох душ спалених у полум’ї непереборних пристрастей, які не залишать байдужим найвибагливішого гурмана романтичного та психологічного чтива.
|
