Вітчизняні традиції сучасного українського фемінізму

В історичному розвитку феміністичний напрям запозичив багато елементів з різних сучасних шкіл: психоаналізу, структуралізму, постструктуралізму, деконструктивізму, тобто фактично знаходиться під впливом ідей Ж. Дерріди, Ж. Лакана, М. Фуко. Саме Ж. Дерріда охарактеризував головну тенденцію західноєвропейської культури, її основний спосіб мислення як „західний логоцентризм", тобто як прагнення у всьому знайти порядок і сенс, відшукати першопричину і таким чином нав’язати сенс й чітку впорядкованість всьому, на що спрямована думка і діяльність людини.

Сучасний етап розвитку фемінізму не обходиться без крайнощів, проте істини, як ми знаєм можна досягти лише шляхом спроб та помилок.

У даний час фемінізм залишається вагомим рухом, який досяг найбільших успіхів у області культури. Незважаючи на передбачення ери постфемінізма, зберігається ґендерна нерівність жінок, яка залишається в центрі уваги фемінізму.

Рівність чоловіків і жінок — це питання рівності людського існування. Недопустима дискримінація як чоловіків, так і жінок. Історичний досвід вимагає дотримуватися прав людини безвідносно статі.

Феміністична критика це одна з течій постмодернізму, яка поширена в різних інтердисциплінарних варіантах, передусім французькому варіанті, зосередженому на обґрунтуванні концепції інакшості жінки, відмінності жіночого письма, бісексуальності та критиці фалоцентризму, а також англо-американському, перейнятому ідеями деконструктивізму.

Феміністична критика бунтує проти патріархальної культури з її настановами «чоловічої» ідеології, «чоловічим шовінізмом», владою Логоса-Бога, ґвалтовного для Матері-Природи. Сформована у 60-і роки під впливом екзистенціалізму в редакції Ж. П. Сартра, радикально переглянутої теорії психоаналізу, студентських бунтів 1968 p., вона спирається на основи концепції яку розробила Сімона де Бовуар ('Друга стать', 1949), яка підкреслила свою думку тим, що «жінкою стають, а не народжуються». Запроваджувається поняття інакшості та автентичності щодо тлумачення жіночої особистості.

Феміністичні групи за мету мають визволення від патріархальної традиції, зміну ціннісної ієрархії патріархального суспільства на матріархальну, антитетичну чоловічому світоуявленню. Прихильниці таких поглядів трактують чоловіче начало як статичне, на відміну від жіночого, проголошеного динамічним. Особливої актуальності ці тенденції набули в літературознавсті, де запроваджувалися форми теоретичної жіночої рефлексії ознаками «міфологічності» наукового мислення. Цим феміністична критика різниться від руху емансипанток на межі XIX - XX ст., коли жінки не протиставляли себе патріархальній культурі, а домагалися правових, політичних, соціальних тощо свобод, прагнули вписатися в неї на рівних правах, реалізувати себе відповідно активному маскулінному життєдіянню. Серед сучасних феміністичних утворень досить упливовою стала очолена Антуанетою Фук група «Психоаналіз та політика», у якій утверджувалася ідея, що новітня філософія і психоаналіз годні забезпечити жіночу незалежність та ідентичність.

Набуває актуалізації тенденція феміністичного міфу, активну участь в якій взяла Юлія Крістева і відобразила у своїй праці «Революція поетичної мови», в якій відстоювала існування, «матері насолоди», що поєднує в собі жіночий та сексуальний аспекти, розгортається в онологічному просторі мистецтва-в-мові, утверджує істину, до якої чоловіки-постмодерністи ставляться з підозрою. Також Крістева пропонує поняття «хора» задля окреслення простору материнського природи, пригніченої символікою або Законом Батька, задля виявлення патріархального боргу перед Матір'ю. Близькі до поглядів Сімони де Бовуар французькі (Кристіна Дельфі, Ан Трістана, Моніка Плаза) феміністки запідозрювали групу в байдужості до історичної й соціальної долі жінки, тому не шкодували інвектив на її адресу.

Феміністична критика, не будучи специфічною школою, має на меті реконструювати жіночу історико-літературну традицію й історіографію, переглянути патріархальні принципи життя, проаналізувати природу жіночого тексту передусім в англо-саксонському й американському культурному просторі, в якому виходять друком місткі антології жіночої літератури, сформовані відповідні наукові центри, запроваджені лекційні курси в університетах.

При спільних настановах феміністична критика має внутрішнє розшарування. К. Рутвен у своїй праці «Фенімістичні літературні дослідження: Вступ», нараховує такі типи феміністок: соціо-феміністки, психофеміністки, марксистські, соціо-семіомарксистські, лесбіянські та 'чорні' феміністки, ті, що перейняті сублімованими формами теоретичного, точніше міфізованого мислення. В. Лейч додає ще сім феміністичних критик: екзистенціалістська, читацької реакції, мовних кодів, деконструктивістська, юнгівська міфокритика, антиколоніальна критика третього світу. Така класифікація засвідчує відсутність програмової єдності феміністок, які відбуваються здебільшого деклараціями. Переважна їх більшість зосереджена на проблемі вродженого специфічно жіночого читацького досвіду, постійного переборення стереотипів чоловічої свідомості, трактує читання як 'сексуально закодовану' стратегію (Аннет Колодні), нав'язану жінкам змалечку патріархальною культурою (Елейн Шовалтер).

Близька до фемініністичної критики методика тендерних студій, зосереджена на аналізі рольових особливостей людської поведінки представників обох статей, зумовлених впливом соціуму, зафіксованих у поняттях 'фемінність' і 'маскулінність', тлумачення яких відрізняється від біологічного уявлення про стать. Термін ідентичності й відмінності в річищі постмодерністського критицизму запровадив американський психоаналитик Р. Столлер ('Стать і ґендер: про розвиток чоловічості і жіночості', 1868). Буття жінки не завжди визначається принципом фемінності, а чоловіків - маскулінності. Розвиваючи цю концепцію, англійський соціолог Бнн Окуклі дійшла висновку, що традиційні жіночі функції домогосподарки або виховательки зумовлені патріархальною культурою, в якій жінку неадекватно поціновували як особистість. Потреба з'ясування цієї проблеми зумовила у другій половині XX ст. в західноєвропейських й американських культурах і літературах запровадження Тендерних студій та феміністичних досліджень, в яких було висвітлено розподіл соціальних ролей жінок та чоловіків, співвідношення 'суспільство - жінка' зумовило появу в університетах Заходу відповідних навчальних дисциплін.

Ґендер вважають опозиційним поняттю «стать» на зразок антиномії 'природа - культура', апелюють при цьому до поглядів Сімони де Бовуар. Це зумовило заперечення біологічного чинника, традиційних уявлень про чоловічу і жіночу ідентичність. У гендерних студіях питання зводили переважно до з'ясування жіночого єства, дарма що безпосередньо стосувалося і чоловіків, тобто двох половин родової цілісності, одна з яких не може існувати без іншої, лише гармонійне їх зіставлення, виявлення необхідної андрогенності сприяє розумінню сутності Тендера. На шляху реалізації рівноправності статей інерція патріархальної культури є серйозною перешкодою, тому потребує радикальних змін. Люсі Ірігарай, Елен Сіксу, апелюючи до концепту деконструкції, обгрунтували теорію жіночої відмінності, обрали її об'єктом свого дослідження, виводячи жіноче тіло за межі бінарної опозиції. Натомість їхні опонентки Джудіт Батлер, Даяна Ілем розглядають жінку в аспекті понятійної антиномії фемінності-маскулінності, вважають, що така схема неподоланна, якщо на неї зважати. Ґендер в англо-американському літературознавстві розглядають не як вроджену властивість певної статі, а радше наслідок соціалізації художньої творчості письменника. Відображена в літературному творі сексуально-ґендерна система постає як соціокультурне явище, семіотичний дискурс, своєрідна репрезентативна подія, що визначає рівень значущості індивідів у громадському житті.

У дисертаціях межі XX - XXI ст. дедалі частіше використовують методологічні настанови феміністичної критики, зокрема Ольга Корабльова ('Художні версії самотності в сучасній жіночій прозі' (К., 2004), Тетяна Качак ('Художні особливості жіночої прози 80-90-х років XX століття' (Кіровоград, 2006). Іноді з'являються полемічні роботи. Так, Тетяна Ткаченко ('Фемінний дискурс другої половини XX - початку XXI століття' (К,, 2007) спростовує домагання феміністичної критики на абсолютизацію, доводить, що, крім феміністичного дискурсу, в українській (і світовій) літературі існує фемінний, дещо відмінний за семантикою.

    Отож, характерним для цього напряму феміністичної критики, що нагадує собою ревізіоністські читання творів світової літератури, є викриття "жіночої дефектності” в літературі, представленій письменниками-чоловіками. Цей феміністичний дискурс передбачає підрив старих засад патріархальної культурної системи і вироблення нових позицій з урахуванням особливостей, думок та потреб жіночої половини суспільства.