ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ АНАЛІЗ ЯВИЩ БАРОКО І МОДЕРНІЗМУ У ПРАЦІ Д. ЧИЖЕВСЬКОГО «МАЯКОВСЬКИЙ І КАЛЬДЕРОН»

Неля ЛИСЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент кафедри філології Макіївського економіко-гуманітарного інституту

Під функцією традиційно розуміють співвідношення двох об’єктів, у якому зміна одного з них зумовлює зміну іншого. Функціональні методи дослідження сьогодні досить широко представлені в різних галузях науки. Найбільш розгорнуто функціональний підхід до теорії пізнання був презентований Е.Кассірером, який вважав, що прогрес пізнання скерований не на вивчення субстанції ізольованих об’єктів, а на вивчення взаємозв’язків між об’єктами, тобто на встановлення залежностей (функцій), які дозволяють здійснити закономірний перехід в низці об’єктів від одного до іншого. Такий підхід пов’язаний з досить широким трактуванням детермінізму.

Творчий доробок Дмитра Чижевського – видатного українського філософа, літературознавця-славіста – останнім часом все більше привертає увагу дослідників. Перекладаються і видаються в Україні праці Дмитра Чижевського, здійснюються спроби визначити його роль і місце в світовій науці.

Наукова розвідка Дмитра Чижевського «Маяковський і Кальдерон», вперше перекладена з німецької українською мовою Ганною Хіменко, є цікавою з погляду зіставлення двох різночасових і різнопросторових текстів на основі функціонального підходу. У статті Дмитра Чижевського «Маяковський і Кальдерон» йдеться про дивну аналогію двох літературних творів: написаного у формі судового протоколу вірша «Разговор с фининспектором о поэзии» Володимира Маяковського, представника російського футуризму ХХ століття, та твору представника іспанського бароко ХVІІ століття – Кальдерона.

Обидва твори належать до жанру пародійного використання форм службових актів і свідоцтв, причому автор наголошує, що у даному випадку йдеться про пародію в її первинному розумінні, а не як пізніші наслідування з метою висміювання. Обидва аналізовані твори є пародійними. Різниця між ними лише в тому, що у Кальдерона це серйозна пародія, а вірш Маяковського написаний у сатиричних тонах.

Як свідчить і доводить своїм аналізом Дмитро Чижевський, форма ділового (або напівділового) висловлювання об’єднує обидва твори аж ніяк не випадково. Численні аналогії, подібності у цих творах (наприклад, міркування щодо впливу мистецтва на людей, міркування про роль митця як ватажка і водночас слуги, ставлення обох авторів до мистецтва, тяжіння до певного перебільшення), на думку Чижевського, зумовлені не генетичними зв’язками. Подібно до того, як схожість будови тіла дельфіна і риби викликана пристосуванням до однакових умов існування, а не однаковим походженням, так і схожість аналізованих творів Кальдерона і Маяковського викликана не історико-генетичними, а функціонально-типологічними зумовленостями.

Зауважимо, що обраний Дмитром Чижевським підхід суто літературознавчий, оскільки в центрі уваги – функціональність певного тексту в культурі (в цьому виявився вплив на Чижевського російських формалістів і представників Празького лінгвістичного гуртка). Текст Кальдерона – не суто художній, а вірш Маяковського – художній твір, але Чижевський розглядає їх в одній культурній парадигмі епохи. І це, безумовно, цікавий і плідний підхід. Чижевський порівнює представників культури бароко і модернізму, і в цьому є глибокий сенс, пов’язаний з осмисленням спільних рис цих двох типів культури. Конкретний
приклад, розглянутий Чижевським, є особливим, але питання, якого він торкається, постає як глобальна проблема, що повинна вивчатися у сфері присутності і впливу барокової художньої свідомості в культурно-естетичній парадигмі модернізму на рівні образів, мотивів, топосів, ідей, риторичних традицій бароко в естетиці модернізму. Частково цих проблем торкається німецька дослідниця Рената Лахман у книзі «Демонтаж красноречия», перекладеній російською мовою.

У статті «Культурно-історичні епохи» Дмитро Чижевський пропонує гіпотезу щодо хвилеподібного історичного розвитку культурних стилів, подаючи умовну схему, в якій на одній горизонтальній площині розміщує періоди пізнього середньовіччя, бароко, «романтики» і «неоромантики (символізму)» на противагу періодам раннього середньовіччя, ренесансу, класицизму, реалізму і неокласицизму. Характер стилів ніби «коливається» між двома вказаними типами, що протистоять один одному [1]. Як бачимо, у наведеній схемі бароко і модернізм розміщені на одній горизонталі (по вертикалі бароко протиставляється ренесансу і класицизму, а модернізм – реалізму і неокласицизму), що свідчить про їх типологічну близькість. Драматизм і навіть трагізм часу, соціальна і політична нестабільність, глибока криза – світоглядна і морально-психологічна, – переосмислення старої картини світу, дисгармонія і хаотичність нестійкої і мінливої дійсності, сумніви і розгубленість людини в ній, песимістичні настрої, у мистецтві – певна ускладненість, поєднання трагічного і комічного, прекрасного і бридкого, високого і низького, посилена метафоричність, гіперболізація – ось що єднає культуру бароко і культуру модернізму, виявляє їх типологічну близькість на екзистенційному рівні.

Відповідно ця близькість відбилась і у поетиці словесної творчості обох епох. Тому зіставлення Маяковського з Кальдероном не тільки не видається випадковим та безпідставним, а навпаки, відкриває перспективи подальших роздумів щодо окресленої проблеми. Жодна культурна епоха не зникає остаточно, тому можна стверджувати, що певні рудименти барокової риторики, образності на підсвідомому рівні залишилися у культурі і пізніше виявили себе у модернізмі. У зв’язку з цим, мабуть, доречним буде згадати про проблему функціонування топосів у літературі. Як зазначав Е.Р.Курціус, топосу «притаманна часова і просторова всеприсутність… У цьому понадособистісному стильовому елементі ми торкаємося такого прошарку історичного життя, який лежить глибше, ніж рівень індивідуального винаходу» [2, с. 9].

І наприкінці хочу навести слова із розвідки Дмитра Чижевського «Культурно-історичні епохи»: «…якраз у найвидатніших представників духовної культури часто зустрічаємо такі «вибухи» їх індивідуального обдарування, їх особистих «ухилів» від норм їх сучасності, що якраз таких найвидатніших представників минулого часто важко умістити в рамки певного «стилю»» [1, с. 65]. І хоча у праці Чижевського говориться про представників української культури, його висновки мають значення у межах усього історико-культурного процесу. У зв’язку із сказаним стає зрозумілим, чому, наприклад, ранньому Маяковському «тісно» у рамках футуризму – його творчість значно багатша і складніша, ніж це передбачено футуристичною естетикою. «Епохи, схарактеризовані за стилями, є не хронологічно обмеженими урізками часу, а «надчасовими» цілостями; до центральних з’явищ цих цілостей тяжіють часто окремі з’явища, що стоять досить далеко від них, входячи хронологічно в рамки іншої доби, іншого «часу»» [1, с. 68]. Саме тому і виправданим, і актуальним є окреслення таких проблем, як, скажімо, «поетика модернізму і поетика бароко», «Маяковський і бароко» чи подібних, якщо услід за Чижевським розглядати їх на типологічному і функціональному рівнях.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Чижевський Д.І. Культурно-історичні епохи // Українське слово: Хрестом. укр. літ-ри та літ. критики: У 3 т. – К., 1994. – Т. 3. – 617 с.

2. Curtius E.R. Zum Begriff eines historischen Topik // Toposforschung: Eine Documentation. – Fr.; M., 1972. – S. 9.