Вєтрова Е. НАЗВИ СПОРІДНЕНОСТІ І СВОЯЦТВА В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ-КЛАСИКІВ // Лінгвістичні студії. - Вип. 17. -  2008. - С. 121-126
Ознайомитися зі статтею також можна тут:
http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ls/2008_17/vetrova.pdf


Відомо, що сім’я – природне і найбільш стійке формування людського суспільства, яке акумулює в собі всі найважливіші його ознаки. Сім’я завжди була найкращим колективним вихователем, носієм найвищих національних ідеалів. Слова рід, родина часто фігурують у народному спілкуванні: рід – як ряд поколінь, що походять від одного предка, родина – як група людей, що складається з чоловіка, жінки, дітей та інших  близьких родичів, які живуть разом. Ці слова увійшли в практику народного спілкування ще з давніх часів.
Упродовж віків народ створював лексику для позначення різних родинних стосунків. На сьогоднішній день українська мова має в своєму розпорядженні розвинену систему назв спорідненості та свояцтва. На жаль, у сучасній науковій літературі, цей шар лексики описаний недостатньо. Існує лише незначна кількість праць, у яких розгляду семантики та комунікативних особливостей названих лексем приділяється належна увага. Це в першу чергу роботи Бурячка А.А. [1], Богдан С.К. [2], Миронюк О.М. [3], Журавльової Н.М. [5] та ін. Останнім часом усе більшої актуальності набуває проблема функціонування назв спорідненості і свояцтва в ролі звертань, їх вплив на моделювання поведінки мовної особистості, тональність міжособистісного спілкування, характер стосунків співрозмовників. Отже, тема запропонованого дослідження є актуальною.
Важливим джерелом вивчення специфіки функціонування назв спорідненості і свояцтва в ролі звертань є епістолярна спадщина українських письменників ХІХ ст. Листи видатних діячів української культури зберегли і донесли до наших сучасників значну кількість звертань до родичів, близьких людей, які є окрасою нашої мови і визначають сутність духовності українського народу. У відомому дослідженні «Із секретів поетичної творчості» І.Я.Франко писав: «Поет користується в значній мірі готовою вже поезією мови, готовим запасом абстракцій і абревіатур, але все-таки треба признати, що правдиві поети… з багатого запасу рідної мови вміють вибрати власне такі слова, які найшвидше й найлегше викликають у нашій душі конкретне змислове враження». Ці слова значною мірою стосуються і листування письменників, у якому традиційні звертання кожним автором переживаються і реалізуються по-своєму, збагачуючи мовний етикет українців новими, семантично ускладненими етикетними висловами.
Мета запропонованої статті – дослідити семантику та функціональні особливості звертань, виражених назвами спорідненості та свояцтва, в листах українських письменників-класиків.
В епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст. звертання, виражені назвами спорідненості та свояцтва, виконують дві основні функції: номінативну (при зверненні до найближчих родичів) та мовно-етикетну (при зверненні до людей, з якими адресант не перебуває в родинних стосунках).
Звертання першої групи використовуються здебільшого в родинно-побутовому листуванні письменників, яке відображає стосунки між членами родини, близькими родичами, містить відомості про стан здоров’я, справи, отже, має виразно побутовий характер. Кількість родинно-побутових листів в епістоляріях письменників є різною. Найбільше таких послань у Лесі Українки, що зумовлено в першу чергу обставинами життя видатної української поетеси. Потреби лікування змушували її часто й надовго покидати рідну домівку, саме тому листи з чужини тривожні, сумні, пронизані особливою любов’ю і прихильністю до адресатів. Значно менше листів до родичів у І.Франка. Письменник рідко бував поза домом, до того ж стосунки з рідними не відзначалися такою теплотою і відвертістю, як у родині Косачів. Виняток становлять послання автора до О.Рошкевич. Серед родинно-побутових листів М.Коцюбинського особливо виділяються послання до дружини, які складають значну частину епістолярію письменника й відзначаються теплотою та ніжністю почуттів. Листи ж до брата й сестри мають суто привітальний характер.
Своєрідність звертань до родичів у листах письменників полягає в тому, що вони багаті на родинну теплоту, ласку, сповнені любові й поваги до представників старшого покоління, теплоти й ніжності у ставленні до молодших членів родини. Вони використовуються не лише для встановлення контакту зі співрозмовником, привернення його уваги, а називають адресата для надання йому певної оцінки, характеристики, виражають ставлення до нього з боку автора послання, тобто виконують ще й емоційно-оцінну функцію. Найбільше таких звертань зафіксовано в листуванні Лесі Українки до родичів - батька, матері, бабусі, молодших братів і сестер, з якими вона листувалася найчастіше. Найменша кількість їх функціонує в посланнях І.Франка, Панаса Мирного, І.Нечуя-Левицького. Це пояснюється тим, що основу епістолярної спадщини письменників складали в першу чергу послання ділового характеру. Листів до родичів збереглося мало.
Характерною особливістю досліджуваних одиниць є численні пестливі форми, утворені за допомогою демінутивних суфіксів -очк-, -інк-, -ус-, -оньк-, -ичк-, -ечк-, -к-, -ик-: мамочко, матінко, матусю, таточко, сестричко, татку, братику та ін. Похідні утворення мають позитивне забарвлення, передають теплоту сімейних стосунків.
У листах до батьків домінують звертання мамо (мамочко, матінко, матусю), тато (тату, татку, таточко), які часто доповнюються епітетами любий (-ая), милий (-ая), коханий (-ая), дорогий (-ая): Ви тільки, кохана мамочко, не застуджуйтеся, бережіть своє здоров’я (Коцюб.); Цілую тебе міцно, любий таточко (Л.Укр.). Влучні яскраві епітети виконують не лише етикетну функцію, але й відображають реальну картину стосунків з адресатом, репрезентують поняття "щире ставлення”, "любов”, "доброзичливість”, "злагода”: Люба мамочко! Хоч ти іронізуєш над сим виразом в наших листах, але я скажу тобі, що пишу завжди од щирого серця, а не для лицемірства та облесливості (Л.Укр.).
При зверненні батьків до дітей використовуються звертання сину (синку), доню (донечко), що найчастіше поєднуються з присвійним займенником мій та означеннями коханий (-а), любий (-а), милий (-а). У листах І.Карпенка-Карого ці форми вживаються поруч з ім’ям адресата, яке не лише вирізняє одержувача відповіді з кола інших осіб, але й інтимізує, увиразнює зміст звертання: Назаре, сину мій коханий! Люба моя, кохана донечко Ярине! У спілкуванні батьків і дітей часто зустрічаються узагальнені назви батьки, діти (діточки). Слід відзначити, що вони не функціонують самостійно, а поширюються означеннями (мої) дорогі, любі, кохані, які передають теплоту й гармонію сімейного спілкування: Дорогі батьки! (Коб.); Дорогі діточки! (Коцюб.); Любі мої, кохані діти! (К.-Кар.).
У зверненні до братів і сестер письменники часто послуговуються лексемами брат (братик), сестра (сестричка) в поєднанні з присвійним займенником мій та прикметниками любий, люба (-ая), рідний(-ая), дорогий(-ая): Люба Лілечко, дорога моя сестричко!(Л.Укр. до сестри Ольги); А ти, мій рідний брате, зроби так, як умієш (Шевч. до В.Шевченка); Любий мій брате Панасе! (К.-Кар.). У посланнях Т.Шевченка й Панаса Мирного лексема брат нерідко супроводжується звертанням друже, яке конкретизує тип стосунків між комунікантами: Цілую тричі тебе, мій щирий брате і друже (Шевч.); Никогда еще, друже-брате, письмо не ставило меня в такое затруднение (Мирн.).
Назви спорідненості дядьку, тітко, тіточко, а також властива говіркам південно-західного діалекту лексема дядина використовуються в посланнях Лесі Українки: Дорогий мій дядьку! Дядино моя дорога! У спілкуванні чоловіка і дружини в епістолярії письменників назви спорідненості майже не вживаються. Звертання дружино, дружинонько функціонують лише в посланнях М.Коцюбинського: Дружино! Не турбуйся! Цілую тебе щиро, дружинонько моя люба. Однак і в епістолярії письменника такі форми є рідковживаними. При зверненні до коханої дружини автор, як правило, обирав емоційніші та яскравіші мовні одиниці, звертання- оказіоналізми, які мали більші можливості для відображення всієї глибини стосунків співрозмовників.
У спілкуванні з родичами письменники нерідко послуговувалися етикетними одиницями, нетиповими для української мовної традиції. Так, у листуванні Лесі Українки з батьком, бабусею, двоюрідною сестрою, які в побуті користувалися російською мовою, трапляються російськомовні звертання: до батька – папа, папочка; бабусі – бабушка, двоюрідної сестри – кузина.
Крім основної номінативної функції, назви спорідненості і свояцтва у листах письменників виконують і мовно-етикетну функцію, яка реалізується у випадках перенесення семи "кровна спорідненість” на осіб, які цією властивістю не наділені. Тим самим створюється атмосфера довіри, близькості, глибшого розуміння.
Використовуючись поза сім’єю, такі звертання також диференціюються, але не за ступенем спорідненості, а за статтю та віком співрозмовників. Назви спорідненості в мовно-етикетній функції найчастіше зустрічаються в дружніх посланнях І.Франка, Т.Шевченка, М.Коцюбинського, Ю.Федьковича, П.Куліша, І.Карпенка-Карого до друзів, однодумців, співвітчизників.
При зверненні до сторонньої особи чоловічої статі українські письменники ХІХ ст. часто вживають лексему брат. Це слово відоме майже всім індоєвропейським мовам, а етикетну роль воно виконувало ще в період існування Київської Русі [1, с.65]. Як зазначає А.Бурячок, "слово братъ уже в найдавніших пам’ятках уживалося в ряді переносних значень (переважно в множині): а) друзі, товариші; б) княжа дружина; в) земляки; г) названий брат” [1, с.66-67]. Звертання брате та похідне від нього братику є характерною ознакою послань Т.Шевченка. У листах письменника такі форми чи не найкраще відображають стосунки рівності між комунікантами і вживаються у спілкуванні з близькими друзями, однодумцями, співвітчизниками: Та цур йому, не думай, братику, про мене нічого поганого (до Я.Кухаренка). При зверненні до колективного адресата функціонує лексема брати: Спасибі вам, молодії брати мої (до А.Маркевича). Етикетне звертання брате характерне і для епістолярної спадщини П.Куліша. Письменник часто називав братом Т.Шевченка: Тепер же мені ні з ким і порадитись. Усе то, бач, народ, або судовий, або воєнний, або дуже розумний, з книжної науки, а такого, щоб розум брав од самого Бога, як ти, мій брате, і нема коло мене. Пошануй, брате, громаду і себе самого перед громадою.
Лексема брат та похідні від неї утворення братику (братіку), братчику найчастіше зустрічаються в епістолярній спадщині Ю.Федьковича: Будь щасливий, мій сердечний брате, бо Ти цього заслуговуєш…У листах письменника поруч із загальновживаними звертаннями брате, братику використовуються діалектні форми братіку, братчику, братю (при зверненні до однієї особи), братя (при зверненні до колективного адресата), які в ХІХ ст. часто вживались у чоловічому товаристві між людьми одного соціального середовища: Але даруйте, братчику, що-м си тутки розписав, кілько не потрібно; Братю мій дорогий, хіба один Бог мені вірить, а більше ніхто; Братя мої кохані та любі . У посланнях до земляків, друзів, однодумців використовуються й інші збірні лексеми: братіки, братця, братіє, братчики: Дари ваші приймив і перші, і послідні, спасибі вам, братіє; А що ж більше, братіки мої, казати вам му. Діалектні форми зазнають у листах письменника семантичного оновлення. Вони не лише свідчать про приналежність автора до певної місцевості, але й мають у собі заряд певної експресії, надають викладові простоти, невимушеності, розмовного забарвлення. Звертання брате (братіку, братчику, братя, братця) у листах Ю.Федьковича найчастіше ускладнюються інверсійними прикметниками-означеннями, багато з яких фольклорного походження: солодкий (-і), солоденький (-і), красний (-і), срібний (-і), любий (-і), пишний (-і), щирий (-і), милий (-і), молодий (-і), дорогий (-і), предорогий (-і), годний (-і), сердечний (-і): Брате милий, я здаюся зовсім на Твої руки, поводи мнов, як сам розумієш…; Братя мої, кохані та любі! Індивідуальні авторські епітети є продовженням фольклорних народних традицій. Водночас вони цілком оригінальні, неповторні і за семантичною сполучуваністю з іншими словами, і за граматичною формою. Фольклорно-епічна, фольклорно-пісенна тональність листів створюється також завдяки об’єднанню інверсійних прикметників-означень у сурядні ряди.
При цьому кожне наступне означення стає емоційнішим, виразнішим і ніби уточнює, конкретизує зміст попереднього слова. Повторення сполучника та при членах сурядного ряду, типове для української пісенної традиції, є важливим емоційно-експресивним засобом, який підкреслює ніжність почуттів автора, повноту характеристики адресата, щирість, задушевність розмови: …а я знов, братчику мій любий, та солодкий, та пишний, та дорогий, та красний, я тебе не забуду, доки мого віка; Бувайте здорові, братці любі, та пишні, та дорогі, та красні, та милі. Звертання брате, братику, братя можуть уточнюватися прикладками, вираженими прізвищем, офіційним ім’ям адресата чи його розмовним варіантом, що надає епістолярному діалогу невимушеного характеру: А тобі знов, брате Климковичу, спасибі за щире та сердечне твоє слово; А тепер же нехай я з тобою поворкую, Данилечку, братику мій; Пам’ятай же мені, Данку-братчику, таки зараз відписати. Роль прикладки часто виконують народнопоетичні лексеми, що підсилюють емоційне звучання звертань: братя молодці, братіку-сердечко, братя, соколи мої ясні та ін. Фольклорний характер
мають звертання-порівняння, які допомагають авторові глибше розкрити своє ставлення до адресата. Об’єктами порівнянь виступають, як правило, народнопоетичні образи, отже, і лексичне наповнення таких звертальних конструкцій, і їх граматична форма витримані у фольклорній традиції: братіку мій, як соколе; братіку мій як рідний За допомогою різноманітних стилістичних прийомів (інверсії, градації, порівняння) письменник наділяє звертання теплим, пісенним ліризмом, романтичною піднесеністю. Зменшувальні суфікси -еньк-, -ечк-, -ик-, -ік-, -к- передають ніжність і пошану в ставленні до співрозмовника, забарвлюють звертання своєрідним ліризмом, визначають специфіку індивідуального стилю письменника.
Звертання брате в мовно-етикетній функції часто використовується в листах П.Грабовського. Братом поет називав І.Франка, К.Панківського, М.Павлика, Б.Грінченка: Вибачайте, брате: не знаю добре, як би прийняли Ви мої одверті сердечні зливи, а мені б хотілося Вам усе розказати. Це звертання в листах письменника найчастіше поширюється прикметниками-означеннями дорогий, щирий, любий, шановний, а також різноманітними за семантикою прикладками товаришу, друже, земляче, голубе: Брате мій дорогий та любий! Вибачайте, що так довго не писав Вам; Дорогий брате-друже! Велике Вам спасибі, дорогий брате-земляче, за ваш прихильний лист. У деяких посланнях на знак глибокої поваги і приязні письменник пише звертання брате з великої літери: Вибачайте, Брате любий, що турбую Вас своїми проханнями (до
Б.Грінченка); Велике Вам спасибі, щирий Брате, за Ваш лист прихильний (до К.Паньківського).
Звертання брате зафіксовано і в посланнях М.Коцюбинського до В.Боровика, І.Липи: Дорогий брате; Я б не турбував Вас своїм проханням, та, думаю, що ніхто з одеситів не зверне на моє прохання такої ласкавої уваги, як Ви, любий брате. У листах М.Коцюбинського, Ю.Федьковича до близьких друзів іноді використовується давня етикетна формула пане-брате в поєднанні з прикметниками шановний, ласкавий, годний: Ласкавий пане-брате! Простіть, що не зараз одписав на Ваш лист (Коцюб. до І.Липи); Годний пане-брате! (Федьк. до Д.Танячкевича). Дружньо-ввічливі діалектні форми братіку, братіки вживаються в посланнях М.Кропивницького до Ц.Білиловського та Б.Грінченка: Треба мені, братіку, зцілющої водиці, та Бог же його святий знає, чи скоро ми до тієї криниці дошкандибаємо! Ой посилайте, братіки, ой рятуйте від бруду хоч єдине джерело, котрим сяк-так тече наше рідне словце. В епістолярній спадщині інших письменників ХІХ ст. етикетно-ввічливе звертання брате трапляється зрідка, наприклад, у листі В.Стефаника до В.Морачевського: Ой друже мій єдиний, ой білий брате ясний, коби я міг разом бути з Вами, І.Франка до В.Лукича: Радь, брате, як знаєш.
Звертання батьку, батечку в мовно-етикетній функції використовуються в листах до старших за віком адресатів як увічливі форми вияву поваги, прихильного, шанобливого ставлення до одержувача відповіді. В епістолярії Т.Шевченка такі найменування зустрічаються в листах до В.Григоровича, конференц-секретаря й викладача Академії мистецтв, який брав участь у визволенні його з кріпацтва; видатного українського письменника Г.Квітки-Основ’яненка: Батечку мій! Пишіть до старої частенько. Вибачайте, батечку, що найшлося, те і посилаю, а "Ганнусю” сьогодні нашвидку скомпонував, та і сам, не знаючи, чи до ладу, чи ні! У посланнях до наказного отамана Чорноморського козачого війська Я.Кухаренка лексеми батько, батечко нерідко супроводжуються назвами військових посад (кошовий, курінний, отаман), які підкреслюють близькість стосунків комунікантів, глибоку повагу до адресата: Бувай здоровий, мій щирий, рідний брате отамане; А тепер я заходжусь сердиться на тебе, отамане, наш батьку кошовий! Звертання батьку, батечку вживали в своїх листах до Кобзаря З.Сераковський, А.Козачковський, М.Чалий, О.Маркович.
Ю.Федькович іноді називав батьком О.Партицького, діяча народовського руху, публіциста, критика і поета: Я, батьку милий, не розуміюся на німецькій дипломатії, я – просто собі гуцул. У листах І.Франка найбільш поширеним стилістичним синонімом до назви батько є лексема тато, що використовується "як емоційно забарвлене (пестливе) звертання до старших за віком адресатів” [2, c.16]: Дорогий тату! (до Г.Гаврилика). У листах інших письменників таке етикетне звертання не зафіксовано.
Лексичним синонімом слова батько є лексема отець. У листуванні українських письменників ХІХ ст. така назва функціонує рідко, переважно при зверненні до осіб, пов’язаних з релігійним культом. Звертання отець у поєднанні з ім’ям адресата або прикметником-означенням підкреслено ввічливого характеру використовував І.Нечуй-Левицький у листах до Омеляна Огоновського: Добре, що Ваш лист, отець Омелян, захопив мене ще в Києві; Щасти, Боже, Вам, високоповажний отець, довести Вашу шановну працю до кінця… Звертанням отче при зверненні до священиків послуговувався І.Франко: Прощайте, всечесний отче, - і маю надію, що скоро буду міг називати Вас своїм вітцем! (до М.Рошкевича); Вельмишановний отче! Високоповажаний отче! (до В.Загаєвича); Високоповажаний отче добродію (до М.Мосори). Чесним отцем добродієм називали Ю.Федькович, І.Франко С.Воробкевича, українського письменника і композитора: Сказати правду, славна наша Буковина, хоч виплекала і своєобразну групу писателів і поетів, котрої Ви, високоповажаний отче добродію, єсьте окрасою, в дотеперішній "Зорі” майже нічим не була репрезентована, і для того подвійно нам пождане Ваше щире слово (Фр.); Вельмичесний отче і добродію (Федьк.).
Етикетну функцію в листах письменників виконують і лексеми сестра, сестричка. Вони використовуються, здебільшого, як ласкаві етикетні звернення до сторонньої особи жіночої статі. Т.Шевченко називав сестрою В.Рєпніну: Хотелось бы долго, вечно беседовать с вами, единая сестро моя! Звертанням сестро в поєднанні з прикметниками-означеннями та присвійним займенником моя послуговувався П.Куліш у листах до О.Милорадовичівни: Розумно радить Мар’я Григорійовна, а найбільшого розуму допитаєтесь, сестро кохана, у свого серця; Да повіне ж він на Вашу душу, моя люба сестро! У листах письменника лексема сестро нерідко поєднується з неузгодженими постпозитивними означеннями, що надають звертанням виразної поетичності, високої урочистості: Нехай же ся печаль іде мимо Вас, сестро моя по пісням; А Ви знайте, сестро моя по душі, сестро по серцю, знайте, що під моєю сумною поверховностю страшенна глибина душевна огнем неугасимим палала. Повагою й шанобливим ставленням до адресата відзначаються звертання, в
яких лексема сестра поєднується з ім’ям по батькові одержувача відповіді: Більш од півроку не обертав я до
Вас мого слова, кохана сестро Олександро Григорійовно.
Звертання сестро в значенні "близька людина, товариш, однодумець” використовується в листах І.Франка до Лесі Українки, У.Кравченко: Дорога сестро. У посланнях І.Франка до О.Рошкевич, В.Стефаника до О.Гаморак це слово вживається як інтимне звернення до коханої жінки: Прощай, моя любочко, моя надія, моя сестро кохана! І я Вас поздоровляю, моя Ви сестро добра, а, поздоровляючи, біжу на той мій ковалочок землі.
Зменшено-пестлива форма сестричко в мовно-етикетному значенні в листах письменників зустрічається рідко. Таке звертання до адресата зафіксовано нами в посланнях Л.Українки до О.Судовщикової-Косач: Обізвись, сестричко, хоч словом.
Стосунки "старший-молодший” репрезентують звертання дитино, дитиночко, дитяточко; сину, синку; доню, донечко. Звертання доню, донечко в етикетній функції в листах письменників використовуються рідко, здебільшого при зверненні до жінки, значно молодшої від адресанта за віком.
Звертання доню в поєднанні з означеннями моя, любая надає особливої задушевності й ліризму листам Т.Шевченка до Марка Вовчка. Наприклад, послання від 25 травня 1859 року письменник починає так: Спасибі тобі, доню моя любая, моя єдиная, що ти мене хоч у Дрездені згадала. Ніжне звертання доню моя любая накладає світлий відбиток на весь стиль листа, який пройнятий щиросердністю, батьківською теплотою й ніжністю. Донечкою називав у своїх листах дружину М.Коцюбинський: Спасибі, донечко, що написала, коли посилати оповідання до збірника Франкового. Інверсійні означення, виражені прикметниками кохана, люба, єдина, рідна, красна в поєднанні з присвійним займенником моя надають звертанням ніжності, теплоти,ліризму: Пожаліюся тобі хоч, донечко моя єдина, бо й кому ж пожалітися ? Хоч би й до Сімферополя дійти на роботі – байдуже, нічого вдома не чекає мене цікавого. От – правда – листи од тебе, донечко моя красна.
Специфічною ознакою листування М.Коцюбинського з дружиною є також звертання дитино, дитиночко. У поєднанні з означеннями кохана, мила, люба, любима, єдина, дорога, рідна вони чи не найкраще розкривають почуття письменника до свого адресата: любов, ніжність, глибоку симпатію: Дорога моя дитиночко! Не турбуйся мною, донечко кохана. Дитиночко моя рідна! Єдина моя дитино. У деяких посланнях письменників звертання дитино, дитинко, дитиночко виражають співчутливе, прихильне
ставлення адресанта до одержувача відповіді, надають листам інтимно-гумористичного забарвлення, як, наприклад, у посланнях Лесі Українки: Цілую тебе, моя бідненька дитинка, серед зграї гризущих цуців (до сестри Ольги).
Зменшено-пестлива форма синок у південно-західних діалектах та в мові народної поезії може вживатись у значенні "дочка” [3, с.95]. У листах М.Коцюбинського звертання синку, синочку використовуються при ніжному зверненні до дружини: Що ти робиш, синочку, тепер, коли й Лізи нема, коли тобі з дому трудніше вирватися; Я, синку, здоров, і їм, і сплю добре.
У листах П.Куліша до дочки В.Карачевського-Вовка, приятеля письменника, етикетну функцію виконує звертання внучко, яке використовувалось ще в староукраїнських пам’ятках [1, с.57]. У посланнях письменника воно часто поширюється означеннями, присвійним займенником моя, а також варіантом імені адресата: Годі ж уже томити моїм довгим писанням Твої любі очиці, кохана внучко Марусенько! Звертання внучко може супроводжуватися народнопісенними прикладками, які надають йому емоційної наснаги, пісенно-ліричного характеру: Кохана внучко Марусенько, сизокрила Голубонько! Величаю тебе слівцем Ти, наче справжній Твій
Дід, бо люблю твого Панотця, як любив би сина, й поважаю, як поважав би брата.
Уживання лексеми кумасю в листі Т.Шевченка до Н.Тарнавської спрямоване на вираження значення "приятелька”, а також на висловлення поетом прихильного, доброзичливого ставлення до адресата: Кумасю, серце моє! Увечері я буду у Карташевських... А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю! оцей нікчемний рисунок на згадування 8 октября 1859 року. У мовно-етикетній функції воно звучить ніжно й поетично.
Утрата назвами спорідненості конкретного лексичного значення яскраво позначається на використанні їх поруч із звертаннями-регулятивами, що найчастіше спостерігається в листах Т.Шевченка й М.Коцюбинського: Недавно писав до Вас, дорогий брате й друже, з Рима, а тепер пишу з Неаполя (Коцюб. до В.Боровика); Якщо
єсть у тебе такий чолов’яга з теплою хатою, то напиши мені, батьку, брате мій рідний... Зробімо так, мій славний друже! (Шевч. до М.Щепкіна). Найбільше емоційне забарвлення назви спорідненості і свояцтва мають тоді, коли стоять у препозиції щодо інших компонентів звертання. Такий порядок слів сприяє акцентуванню уваги адресата на опорному компоненті звертальної конструкції: Дядино моя дорога! (Л.Укр. до Л.Драгоманової); Мамочко люба! (Л.Укр. до матері); Матінко кохана! (Коцюб. до матері). Лексеми спорідненості часто поширюються займенниками мій, моя, які надають звертанням теплоти й ніжності, особливо в позиції перед звертанням або після нього: Цілую тебе міцно, моя мамочко, пиши мені довше слово (Л.Укр. до матері); Що тобі привезти, дитиночко моя, на ялинку? (Коцюб. до дружини). У середині звертальної групи стилістична виразність займенників послаблюється: Дорога моя родино! (Л.Укр. до Драгоманових); Любі мої родичі! (Л.Укр. до Драгоманових).
Звертання, виражені назвами спорідненості і свояцтва в листах письменників тісно пов’язані з народнопісенними традиціями. З іншого боку, вони є цілком оригінальними етикетними одиницями, неповторними як за змістом, так і за формою.
Література
1. Бурячок А.А. Назви спорідненості і свояцтва в українській мові. – К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 150 с.
2. Богдан С.К. Мовний етикет українців: Традиції і сучасність. – К.: Рідна мова, 1998. – 475 с.
3. Миронюк О.М. Історія українського мовного етикету (засоби вираження ввічливості): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – К., 1993. – 22с.
4. Нестеренко І.Я. Звертаймося чемно і шанобливо // Культура слова. – К.: Наук. думка, 1997. – Вип. 50. – С.104 – 106.
5. Журавльова Н.М. "А ти мені…як брат мій рідний…” (Назви спорідненості як ввічливі гоноративи в епістолярному стилі ХІХ – початку ХХ ст.) // Слобожанщина: літературний вимір: Зб. наук. праць. Вип. 2. – Луганськ: Знання, 2004. – С.84 – 98.