Вєтрова Е.С. Звертання пане, пані, добродію, добродійко в українському мовному етикеті - 24 Січня 2013 - Блог - Філолог МЕГІ
ФІЛОЛОГ МЕГІ
Субота, 03.12.2016, 20:39
Меню сайту

Форма входу

Категорії розділу
Наукові досягнення [11]
Наукові статті, публікації, монографії, підручники викладачів і студентів нашої кафедри
Творчі досягнення [19]
Творчі досягнення викладачів і студентів нашої кафедри

Пошук

Міні-чат

Календар
«  Січень 2013  »
ПнВтСрЧтПтСбНед
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031

Архів записів

Наше опитування
Яку спеціальність я хотів би отримати?
Всього відповідей: 94

Опитування
Де вища освіта краще: в Україні чи за кордоном?
Всього відповідей: 49

Друзі сайту
Офіційний сайт Макіївський економіко-гуманітарний інститут Найкращі друзі нашого сайту ЗНО без проблем

Головна » 2013 » Січень » 24 » Вєтрова Е.С. Звертання пане, пані, добродію, добродійко в українському мовному етикеті
15:06
Вєтрова Е.С. Звертання пане, пані, добродію, добродійко в українському мовному етикеті

Вєтрова Е.С. Звертання пане, пані, добродію, добродійко в українському мовному етикеті// Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Випуск 15. – Донецьк: ДонНУ, 2007. – С.351-355.

ББК Ш12=411.4*33
УДК 800.93

ЗВЕРТАННЯ ПАНЕ, ПАНІ, ДОБРОДІЮ, ДОБРОДІЙКО В УКРАЇНСЬКОМУ МОВНОМУ ЕТИКЕТІ

Стаття присвячена вивченню функціонально-семантичних та комунікативних особливостей етикетних одиниць на позначення звертання в епістолярній спадщині українських письменників ХІХ ст. Головна увага приділена дослідженню лексичного складу, семантичної структури найпоширеніших в українському мовному етикеті звертань, визначенню їхньої ролі у листуванні письменників, опису факторів, що впливають на їх вибір у кожній конкретній ситуації спілкування.
Ключові слова: епістолярний діалог, звертання, етикетні формули, комунікативна мета, ситуація, тональність спілкування

Останнім часом у вітчизняному мовознавстві помітне неухильне зростання інтересу дослідників до питання про оптимальні форми звертання в українському мовному етикеті. Особливе зацікавлення викликають етикетні одиниці пане (пані), добродію (добродійко), які були втрачені українцями в минулому, а тепер відроджуються і починають активно функціонувати. На сторінках газет, журналів, у науковій літературі все частіше розгортаються дискусії щодо правомірності й доцільності використання таких форм у нашому спілкуванні. Увага до них не лише науковців, але й пересічних українців не є випадковою. У сучасній лінгвістиці ці етикетні одиниці вивчені недостатньо. Серед небагатьох праць, присвячених розгляду їхньої семантики та особливостей функціонування слід у першу чергу відзначити статті О.Пономарева, В.Сімовича, В.Кононенка, М.Білоус, С.Богдан, О.Миронюк, Р.Возної, Н.Поліщук. Аналіз наукових робіт з окресленої проблеми свідчить про те, що на сьогодні не всі її аспекти знайшли остаточне розв’язання і потребують подальшого детального дослідження в контексті підвищення культури спілкування українців. Це зумовлює актуальність обраної теми.
Мета запропонованої статті – дослідити семантику та функціонально-комунікативні особливості звертань пане (пані), добродію (добродійко), товаришу (товаришко) на матеріалі епістолярної спадщини українських письменників ХІХ ст.
На сучасному етапі розвитку українського суспільства найбільше дискусій розгортається навколо звертань пане, пані, панство. Існує кілька поглядів щодо доцільності їхнього використання у мовному етикеті українців:
1) абсолютне неприйняття цих слів як форм увічливого звернення до співбесідника;
2) цілковите схвалення й активне вживання як в офіційному, так і побутовому спілкуванні;
3) схильність до обмеженого використання, лише у сфері ділових стосунків.
Деякі мешканці України, що й досі перебувають під впливом ідеалів радянських часів, категорично виступають проти звертань пане, пані, панство, убачаючи в їх семантиці вказівку на високу класову приналежність співрозмовників. Неправомірність такого погляду очевидна, адже в українській мові слово пан має два значення, які розрізняються навіть граматично: пани – представники панівного класу і панове – множина при зверненні до співбесідників безвідносно до їх соціального статусу. Отже, йдеться не про панів як певний соціальний клас, а лише про форми ввічливого звернення до особи, які, як зауважує В.Кононенко, “як і в радянський період втратили свою експресію і аж ніяк не засвідчують високу соціальну належність співрозмовника” [Кононенко 2002, с.27]. Такі форми, до речі, часто використовували у своїй творчості Т.Шевченко та інші провідні діячі української культури.
Науковці стверджують, що звертання пане (пані) та похідні від них глибоко українські, давні, освячені традиціями, які за радянських часів були несправедливо вилучені з українського мовного етикету і “скомпрометовані соціальною оцінкою” [Кононенко 2002, с.27]. Як зазначає О.Пономарів, “після
запровадження в Україні більшовизму всі прийняті в нашому суспільстві форми звертання було скасовано й замінено словом товариш, чим завдано шкоди насамперед цьому прекрасному слову. Товариш – це людина, пов’язана з кимось почуттям дружби, щирий приятель, однодумець, спільник… Будь-кого товаришем не назвеш. Для цього здавна в українців існують слова пан, пані, панна, добродій, добродійка” [Пономарів 1999, с.173]. На наш погляд, ця думка є абсолютно справедливою. Дійсно, звертання пане (пані), добродію (добродійко) – давні атрибути українського мовного етикету. В українській мові вони активно використовувались з ХV ст. спочатку при зверненні до високих осіб, а пізніше і до простих людей як вияв поваги [Поліщук 1996, с.134]. Словник Б.Грінченка свідчить, що звертання пане, пані прижилися й усталилися на кінець ХІХ ст. Щодо походження цих етикетних одиниць учені ще не дійшли спільної думки. Так, М.Білоус, В.Кононенко, С.Богдан та ін. уважають, що вони поширились в українській мові під впливом польської. Саме цим, на думку науковців, пояснюється те, що вживання цих етикетних одиниць переважає в західних областях України. Однак при цьому не заперечується факт їхнього розповсюдження і на східноукраїнських землях.
Щодо особливостей функціонування названих форм В.Кононенко зазначає: “якщо на сході України їхнє вживання закріпилося переважно в офіційно-діловій сфері (це звертання до іноземних гостей, високопоставлених урядовців, учасників зборів і засідань і под.), то на заході нашої держави ці звертання знову стали побутовими, загальноприйнятими. Тут їх можна почути на вулиці, в крамниці, на ринку, в автобусі й електричці, в школі тощо” [Кононенко 2002, с.27].
О.Пономарів, П.Толочко стверджують, що слово пан звучало задовго до того, як виникла польська нація і польська мова. Воно є спільним для багатьох індоєвропейських мов, оскільки було назвою бога Всесвіту ще у предків індоєвропейців. В українській та багатьох інших слов’янських мовах слово пан є ознакою найвищої божественної шани.
У листуванні українських письменників-класиків звертання пане, пані є одним із найпоширеніших засобів звернення до співрозмовника. Найчастіше ними послуговувалися І.Франко, О.Кобилянська, М.Коцюбинський. В епістолярії авторів звертання пане, пані виконують різні комунікативні настанови. Як самостійні етикетні формули (переважно в інтерпозиції) вони слугують засобом створення невимушеної атмосфери спілкування, фактором зближення адресанта з одержувачем відповіді. У поєднанні з різноманітними емоційно-експресивними засобами (вигуками, заперечними частками) ці етикетні формули допомагають авторам висловити ввічливе заперечення або незгоду з вчинками чи думками адресата і тим самим пом’якшують ситуацію спілкування. Наприклад, у листах І.Франка: Ні, пані, єслі Ви так гадаєте, то Ви або й зовсім не поетка, або Ваша Поетична сила ще не дозріла (т.48, с.377); Ні, пані, чоловік прецінь не машина, бо ж і машина впрочім, не завсігди робить (т.48, с.404). У посланнях О.Кобилянської одиничні звертання пане, пані використовуються як засіб підтримання контакту з адресатом, привернення його уваги до повідомлюваного, а також вираження додаткової ввічливості й поваги до одержувача відповіді: Дуже мило мені, що подобається Вам, пане, моя “Земля” (т.5, с.515); Пані, дай нам боже багато а багато таких жінок, як Ви (т.5, с.554).
Звертання пане, пані часто ускладнюються поширювачами атрибутивної семантики. Двокомпонентна модель “означення + пане” широко вживається в посланнях І.Франка (70) та О.Кобилянської (50), рідше – М.Коцюбинського (10), Лесі Українки (7). Атрибутивні поширювачі диференціюються за тональностями спілкування. В офіційній тональності домінують лексеми високого ступеня ввічливості: благородний, вельможний, високоблагородний, високоповажаний, високоповажний, шановний, годний, поважаний, поважний, чесний, високошановний, дружня тональність передбачає використання емоційно-забарвлених означень: (мій, моя) далекий, -а, добрий, -ая, -а, дорогенький, -а, дорогий, -а, -ая.
Іноді лексеми пан, пані поширюються одразу двома означеннями різного ступеня ввічливості. Поєднання шанобливо-ввічливого означення зі стилістично нейтральним або емоційно забарвленим компонентом має певне функціональне навантаження, адже одночасно виражає повагу до співрозмовника і надає звертанням більшої виразності, визначає характер суб’єктно-адресатних відношень: Вельмишановна і ласкава пані! (Фр. до Е.Ожешко, т.49, с.55); Високоповажана і дорога пані! (Коб. до О.Франко, т.5, с.382); Дорога і високоповажана пані! (Коб. до Є. Ярошинської, т.5, с.277). Двокомпонентна модель “означення + пане(пані)” може ускладнюватися ім’ям, ім’ям по батькові адресата або його прізвищем. Етикетна формула (означення) пане, пані + ім’я найчастіше зустрічається в посланнях М.Коцюбинського до В.Гнатюка (46) та інших видатних діячів української культури: Шановний пане Борисе! (до Б.Грінченка, т.5, с.229); Любий пане Андрію! (до А.Дуляка, т.7, с.229). Поєднання шанобливо-ввічливого звертання пане з повним документальним ім’ям надає посланням відтінку урочистості: Високоповажана пані Іванно! (Коб. до І.Побігущої, т.5, с.631); Дорога панно Ольго (Л.Укр. до О.Кобилянської, т.11, с.140); Шановний пане Болеславе! (Фр. до Б.Вислоуха, т.50, с.266). Неповторність та індивідуальність звертань досягається використанням додаткових емоційно-експресивних засобів (суфіксів суб’єктивної оцінки, присвійного займенника мій (моя) та ін.), завдяки яким нейтрально-офіційні пане, пані набувають нового звучання. Так, у листах О.Кобилянської, І.Франка вони нерідко поєднуються із варіантом імені, що визначає специфіку інтимно-дружнього листування письменників: Дорогенька моя і шановна пані Олечко! (Коб. до О.Гаморак-Левицької, т.5, с.632); Дорога панно Геню! (Коб. до Є.Ярошинської, т.5, с.292); Дорога панно Климцю (Фр. до К.Попович, т.48, с.462).
При зверненні до старших за віком осіб, в офіційній тональності спілкування звертання пане, пані іноді поширюються іменами по батькові адресатів: Вельмишановна пані Ольга Петрівна! (Фр. до О.Пчілки, т.49, с.298). Така форма найменування адресата не є типовою для української мовної традиції і в листах письменників використовується рідко. Більш поширеною є конструкція “(означення) пане, пані + прізвищеадресата”, яка функціонує переважно в нейтральній та офіційній тональностях спілкування. Найчастіше такі звертання вживаються в листах О.Кобилянської до О.Маковея (70), В.Стефаника (30), М.Павлика (25) та ін., рідше – в посланнях І.Нечуя-Левицького (10), І.Франка (7), Лесі Українки (5): Вельмишановний пане Павлик! (Кобилян., т.5, с.250); Вельмишановний пане Петруненко! (Л.Укр., т.12, с.38); пане Белей! (Н.-Лев., т.10, с.305).
У багатьох листах письменників етикетні формули з компонентами пане, пані виражають почуття і настрої автора послання. У такому контексті адресат виступає ніби очевидцем та співучасником думок і почувань адресанта: Отака, дорога пані, і моя доля (Фр. до К.Попович, т.48, с.448); Розумієте смуток мій,
дорога моя пані? (Коб. до Х. Алчевської, т.5, с.555). Звертання пане, пані можуть поєднуватись із регулятивами добродію, добродійко, що найчастіше спостерігаємо в листах П.Мирного (20), О.Кобилянської (18), І.Нечуя-Левицького (15), І.Франка (13). Вони не тільки слугують засобом висловлення поваги до адресата, а у відповідному семантичному оточенні передають різні емоційно-смислові відтінки: розчарування адресанта, його невдоволення вчинками одержувача відповіді: Ви, пане добродію, пишете дуже невиразно (Н.-Лев., т.10, с.302), За кого Ви мене приймаєте, пане добродію? (Л.Укр., т.10, с.304).
Ідеологічний підхід позначився і на звертаннях добродію, добродійко. У “Словнику української мови” і “Словнику мови творів Г.Квітки-Основ’яненка” пояснюють їх як застарілі форми ввічливого звертання до людей привілейованого суспільства. Сьогодні звертання добродію, добродійко не викликають у мовознавстві особливих дискусій. Майже всі дослідники, що цікавляться семантикою та особливостями функціонування цих форм, одностайні в тому, що це давні споконвічно українські звертання. Семантика їх є прозорою і не викликає ніяких заперечень “той, хто чинить добро, доброчинець”, отже, ці найменування не містять щонайменшої вказівки на соціальний статус адресата й можуть використовуватися щодо будь-якої особи, до якої адресант відчуває симпатію та повагу. У листуванні письменників звертання добродій, добродійко – поширена форма звернення до адресата: Пишіть хоч Ви, добродію любий (Коцюб. до Б.Грінченка, т.5, с.57); Шановний любий добродію (Н.-Лев. до М.Грушевського, т.10, с.295); Вельми і вельми шануємий добродію ласкавий (Шевч. до А.Болдіна, т.6, с.271); Щирий добродію (Граб. до К.Паньківського, т. 2, с.310). Цікаво, що використовуючи звертання добродій, добродійко, письменники іноді свідомо акцентують увагу на поняттях “добро”, “добрі вчинки”: Плодіть, добродію, і засівайте найбільше, я певний, що з того засіву будуть колись великі жнива задля нашого краю (Мирн. до М.Коцюбинського, т.7, с.431); У Вас, видно, добродію, не стратилася віра в д о б р о (авт.) поміж людьми. Віруйте, добродію, в нього і надальше (Мирн. до М.Коцюбинського, т.7, с.434). Звертання добродію, добродійко можуть уживатися самостійно або в поєднанні з прикметниками та власними назвами – особовими іменами, іменами по батькові, що буває найчастіше. Такі етикетні одиниці в листах письменників репрезентовані по-різному (див.таб. 1).

Таблиця 1. Частотність уживання етикетних формул з компонентом добродій, добродійко

  Етикетна формула Шевч. Н.-Лев. Мирн. Л.Укр. Коб. Коцюб. Фр.
1.
2.
3.
4.
(озн.) добродію, добродійко
(озн.) добродію, -ко + ім’я
(озн.) добродію,-ко+ ім’я по батьк.
(озн.) добродію пане
3
__
__
__
60
__
10
6
95
__
55
8
30
__
__
__
20
__
__
__
170
5
25
__
97
__
7
__


Звертання з регулятивами добродію, добродійко виконують різні функції. На початку листа вони слугують засобом привернення уваги адресата, сигналом до сприйняття повідомлюваного. У поєднанні з відповідними прикметниками - надають листам особливої урочистості: Високоповажаний добродію! Я давно до Вас не озивалась, бо не було нічого вартого Вашої уваги, до писання (Л.Укр. до Ф.Колесси, т.12, с.267); Вельмишановний добродію! Звертаюся до Вас у справі, що, певно, заінтересує Вас як музику і яко українського діяча (Л.Укр. до М.Аркаса, т.12, с.249). В інтерпозиції, тобто в середині речення, звертання добродію, добродійко можуть слугувати яскравим засобом вияву невдоволення, незгоди з діями адресата: Отак-то! Не здивуйте, добродію, що не вволив я Вашої волі, діло се не жарти, самі маєте розум (Шевч. до М.Максимовича, т.6,с.223 ); Ради бога, добродію, хто провадить коректу (чи радше не провадить )? І чи робітники в друкарні не уміють читати по-українськи (Коб. до “Літературно-наукового вісника”, т.5, с.614); Я не знаю, може, се у Вас такий образовий спосіб писання, але на такий спосіб мушу сказати, що така образовість і не поетична, і не ... гарна. Не гарна, добродію, і не найліпше свідчить о Вашім писательськім такті (Фр. до О.Партицького, т.48, с.247).
У багатьох посланнях І.Франка звертання добродію, добродійко є засобом висловлення думок і почуттів, які адресант звіряє своєму співрозмовнику: Ось що, добродію, у нас тепер за рішучі глаголи ГлаголинськийВ. Озаркевича, т.48, с.179); Отсе Вам, любий добродію, мої плани (до Є.Трегубова, т.50, с.345). У листах М.Коцюбинського вони часто використовуються для вираження симпатії, прихильного ставлення до адресата: Свідчу Вам, дорогий добродію, свою повну симпатію й найсердечніші бажання здоров’я та сили (до В.Гнатюка, т.6, с.100).
В українському мовному етикеті непросту історію мають форми товаришу, товаришко, товариші. Вони є традиційними українськими звертаннями з глибокими національними коренями. У народних піснях козаки, чумаки, січові стрільці зверталися до своїх побратимів товаришу, товаришеньку і цим указували на повагу, довір’я, дружбу [Возна 1981, с.137]. Як відомо, в сучасній українській мові полісемічне слово “товариш” реалізує два основних значення: 1.Людина, яка спільно з ким-небудь виконує якусь справу, бере участь у якихось діях, співучасник чого-небудь; 2.Людина, зв’язана з ким-небудь дружбою, щирий друг, приятель [Словник 1970-1980, т.10, с.160]. З такими значеннями лексеми товариш, товаришка використовуються і в листах. Письменники вживають їх при зверненні до своїх щирих друзів і приятелів, однодумців, людей, з якими їх пов’язує спільна справа, участь у громадсько-літературному житті: Нам з Вами, старий товаришу, було се байдуже, але іншим ні (Фр. до М.Павлика, т.50, с.148); Прошу не забувати, дорогий товаришу, про завжди Вашого М.Коцюбинського (Коцюб. до І.Липи, т.5, с.310); Шановна товаришко! (Стеф. до О.Гаморак, т.3, с.83). Автори листів могли звертатися так і до тих адресатів, з якими не були знайомі особисто, але з якими їх об’єднували спільні погляди на літературу, історію, громадське життя тощо: Як бачите, дорогий товаришу, Ви далеко, я Вас особисто не знаю, та в мене є довір’я до вас – і я говорю до вас од самого серця... (Коб. до П.Тодорова, т.5, с.538); Може, не поремствуєте, що називаю Вас товаришкою, бо се ж загальнолюдський звичай зватися так межи людьми однакової “зброї”, а ми ж обидві “воюємо пером” (Л.Укр. до Н.Кибальчич, т.12, с.22); Шановний добродію! Або краще, незнайомий дорогий товаришу! Не здивуйте, що я непрошена озиваюсь до Вас (Л.Укр. до А. Кримського, т.10, с.329).
У досліджуваних листах зустрічається звертальна конструкція пане товаришу, яка широко використовувалася в українському інтелігентному середовищі ХІХ ст. у спілкуванні старших за віком осіб з молодшими. В.Сімович відзначав, що в українській мові “таку товариську форму зберегти слід” [Сімович 1984, с.41]. У листах письменників звертання пане-товаришу нерідко поширюється означеннями, вираженими прикметниками шановний, дорогий, добрий та ін. Компонент пане надає висловам відтінку офіційності й вживається для вияву додаткової поваги й увічливості: дорогий пане товаришу, коли Ви дозволяєте себе так називати, то я з охотою готова (Л.Укр. до І.Франка, т.12, с.11); Пане товаришу! (Стеф. до А.Шлипельського, т.3, с.33).
Як свідчить проаналізований матеріал, звертання товаришу, товаришко використовуються як у дружній, так і офіційній тональностях спілкування. У ситуації офіційного та урочистого спілкування вони частіше поширюються означеннями шановний, вельмишановний, високоповажний, високоповажаний: Прийміте ж, високоповажаний товаришу, оцей мій привіт на нинішнє Ваше свято (Фр. до Б.Грінченка, т.50, с.306); Запрошую Вас, шановний товаришу, помогти українській молодіжі на чужині в її заходах коло рідної літератури (Л.Укр. до І.Франка, т.12, с.85). Дружня тональність спілкування створюється завдяки означенням, вираженим займенником мій(моя), прикметниками дорогий (-а), любий (-а), милий (-а), коханий (-а), добрий (-а), ніжний (-а) та ін.: ...мушу кінчати, а хотілось би ще побалакати з Вами, моя мало бачена, але мила товаришко (Л.Укр. до Н.Кибальчич, т.12, с.343 ); Найдорожча товаришко! (Стеф. до О.Кобилянської, т.3, с.249).
Характерною особливістю функціонування лексем товаришу, товаришко в епістолярії письменників є те, що до чоловіків таке звертання може використовуватись як з поширювачами, так і без них і при цьому не втрачати відтінку прихильності, доброзичливого ставлення до адресата: Спасибі, товаришу, за Ваше добре слово, се вже не вперше воно мені приходить своєчасно (Л.Укр. до А..Кримського, т.11, с.208). У листах до жінок звертання товаришко не вживається самостійно, а завжди супроводжується присвійним займенником мій (моя), а також різноманітними прикметниками-означеннями - від офіційних до ніжних, емоційно забарвлених: шановна, дорога, мила, люба, кохана, ніжна та ін.: Бувайте здорові, моя добра, ніжна і люба товаришко (Л.Укр. до Н.Кибальчич, т.11, с. 211); Дорога і шановна товаришко! (Л.Укр. до О.Кобилянської, т.11, с.109).
За радянських часів звертання товаришу, товаришко набули нового значення і вживалися переважно до представників партійного середовища, отже, виконували не етикетні функції, зберігаючи в своїй семантиці семи соціального характеру. Сьогодні ці звертання лише відображають певну історичну епоху і не є характерними для сучасного мовного етикету. У наш час, коли повертаються до активного вжитку традиційні українські звертання пане, пані, добродію, добродійко, лексема товариш залишається як форма звертання здебільшого в середовищі людей старшого віку та носіїв старої ідеології, вона різко знижує свій статус і відходить на периферію системного поля етикетних одиниць, які функціонують в українській мові.
Отже, епістолярна спадщина українських письменників ХІХ ст. є належним прикладом у використанні звертань. Тож повертаймо до скарбниці мовного етикету традиційні, споконвічно українські вислови, що залишилися нам у спадок від попередніх поколінь.

Література
1. Возна 1981: Возна Р.Ф.Товаришу чи громадянине? // Культура слова. – К.: Наук. думка. – Вип. 20. – 1981. – С.98 –110.
2. Кононенко 2002: Кононенко В. Регіональний аспект загальнонародного // Урок української. – 2002. – № 9. – С.27 – 29.
3. Миронюк 1993: Миронюк О.М. Історія українського мовного етикету (засоби вираження ввічливості): Автореф. дис. ... канд. філол. наук. – К., 1993. – 22с.
4. Поліщук 1996: Поліщук Н. Пан, товариш, добродій // Культура слова. – К.: Наук. думка, 1996. – Вип. 46 – 47. – С.132-138.
5. Пономарів 1999: Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. Посібник. – К.: Либідь, 1999. – С. 173 – 174.
6. Сімович 1984: Сімович В. Наша товариська мова // Українське мовознавство: розвідки і статті. – University of Ottawa Press, 1984. – С.36 – 42.
7. Словник української мови: В 11-и т. – К.: Наук. думка, 1970-1980.

Список джерел ілюстративного матеріалу та їх умовних скорочень
Коб. – Кобилянська О.Ю. Листи // Зібр. творів: У 5-и т. – Т.5. – Статті та спогади. Автобіографії.
Листи. - К.: Держ. вид-во худ. літ., 1963. - С.163 – 567.
Коцюб. – Коцюбинський М.М. // Зібр. творів: У 7-и т. – К.: Наук. думка, 1974. – Листи. - Т.5. – 431 с.; Т.6. – 311 с.; Т.7. – 415 с.
Л.Укр. – Українка Леся // Повне зібр. творів у 12-и т. – К.: Наук. думка, 1978. – Листи.- Т.10.- 542 с.; Т.11. – 478 с.; Т.12. – 694 с.
Мирн. – Мирний П.Я. Зібр. творів: У 7-и т. – Т.7.- Поезія. Публіцистика. Епістолярій. - К.: Наук. думка, 1971. – 663 с.
Н.-Лев. – Нечуй-Левицький І.С. // Зібр. творів: У 10-и т.- Т.10.- Біографічні матеріали, статті та рецензії, фольклорні записи, листи. – К.: Наук. думка, 1968.– С.253-504.
Стеф. – Стефаник В.С. Повне зібр. творів: У 3-х т.- Т.3. – Листи. – К.: Вид-во АН УРСР, 1949. – 324 с.


The article is aimed of the investigation of the functional-semantic and communicative etiquette formulas of addressing somebody in the epistolary heritage of the Ukrainian writers of the nineteenth century. The main attention is paid to the learning of lexical content, semantic structure, functional loading of the etiquette units, the factors influencing their choice in every concrete communicative situation and determination of their role of the writer’s correspondence.
Keywords: epistolary dialogue, etiquette units, sender, receiver, communicative purpose, situation, communication emotive tone.

Надійшла до редакції 30 серпня 2006 року.
 

Категорія: Наукові досягнення | Переглядів: 528 | Додав: icaphilolog | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Copyright КAFUKRFIL © 2016
Конструктор сайтів - uCoz